Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
-------------------------------------------------------
Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,
Всіх тих, хто недожив, недокохав,
Кого везли в вагонах на чужину,
Хто в більшовицьких таборах конав.
Хто день у день ніс хрест важкий до скону,
Хто йшов і падав, але знов вставав,
Хто не вернувся й досі ще додому,
Хто край свій ні на мить не забував.
Згадаймо мертвих і живих ще нині,
Хто Україну над усе кохав,
Усіх, хто в дальній і близькій чужині
Про неньку пам’яті не розтоптав.
---------------------------------------------------------

Пожухле листя опадає з віт,
голосить голий стовбур схриплокронний.
Це — похорон життя. Безоборонний
і безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром — мов тумани
даремних змбгань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів — без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.
                ***
Сухие листья падают с ветвей,
и плачет голый ствол охрипшей кроной.
Вот так уходит жизнь. Без обороны, 
отчаянно и просто. Без затей
миф древний чар лишился. Наросла,
стеной упала темень – как туманы
противоборств напрасных, и обманных
твоих бескрылых взлетов – без числа.
Исчезли чары и развеян чад:
уже от Мономахова порога
нам, пасынкам, начертана дорога.
С неё не возвращаются назад.
----------------------------------------------------------------------
Терпи, терпи – терпение шлифует,
калит твой дух, чтоб смог свой крест нести. 
Хоть пред тобой злосчастье не спасует,
но и не сдвинет с твоего пути.
На нем и стой. До смерти. Неизменно.
Пока есть свет и солнце – стой и стой.
В пути до рая, ада или плена,
держись мечты отчаянной, святой.
Тори  свой путь – тот, что твоим назвался,
призвав тебя, как побратим, с собой.
Ты с детства для него предназначался,
печальным взглядом, сердцем и судьбой.
------------------------------------------------------------------

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука осіннього достою

в мої червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпро уроча течія

бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя

                ***

Ко мне, о память, возвратись моя!
Пускай  на сердце ляжет сладкой болью
моя земля с печалью и любовью,
пусть дарит трели горло соловья 
ночному лесу. Память, возвратись
из чабреца июльскою жарою.
Пусть яблоки осеннего настоя
червонным сном окрашивают высь.
Пусть величавая Днепра струя,
хоть и во сне, как в дни былые дышит.
Я позову. И край меня услышит.
Вернись, о память светлая моя!
---------------------------------------------------------------
Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,
летять з горобини червоні, як кров, снігурі.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.
Ген-ген як погнало цю щойно прокладену лижву
за чорні за сосни, за синій морозяний бір.
Колись ми блукали там, рвали у падоли пижмо,
і довге мовчання було — солодких довір і невір.
Бо що я тобі — як коршак, надлетів і розтанув,
і вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.
Із чорної невіді зву я тебе — накликаю,
витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,
а вітер відьомський напругле крило прошиває,
одвіку тут шабаш справляють почвари гидкі.
Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній
розспіваний сніг уривається в вирві німій.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.
                              ***
В искрящийся снег, между лыжных полос, чуть приметных,
упали с рябин, словно красная кровь, снегири.
Как розово-рыжие лисы в окошках рассветных.
Но ты не вставай и горячие слезы утри.
О, как далеко прорезается след этот лыжный
за черные сосны, за синий, весь в инее бор.
Там раньше бродили мы, рвали осеннюю пижму.
Там встретили радость надежд и сомнений укор.
Ведь что я тебе — словно коршун, мелькнул незаметно,
и больше — ни слуху, ни духу. Зови — не зови, не вернешь.
Как розово-рыжие лисы в окошках рассветных…
Быть может, напрасно ты любишь и зря ожиданьем клянешь.
В неведенье черном мой голос тебя призывает,
хоть духом сомнений колючим становишься тут,
а ветер бесовский упруго крыло обдувает,
здесь издавна гадкие твари свой шабаш ведут.
Манил меня путь, что прочерчен до мест тех заветных
по снегу лыжней, но пропал за метелью слепой.
Как розово-рыжие лисы в окошках рассветных,
укрой же, бесстыжая, сном и забвения краем укрой.

----------------------------------------------------------------------------------------

Ще й до жнив не дожив,

в полі жита не жав.

Досі — не долюбив,

і не жив, і не жаль.

Що життя — то хібатвоя сутня межа?

Смерть заріже раба,

і нехай — без ножа.

Але жити — замало.

Боротись — умій,

щоб нащадок твій змалку

бува не знімів.

Не знімів на уста

і на вуха не зглух.

Хай помреш!

Та за нами останеться рух.

Згинем — хай!

Хай — ославлені.

Хай — не біда,

вікова чортопхайка

наближує даль.

По роках, по кістках,

по обмерзлих гробах

витрамбовує повінь

для річища шлях.

А до жнив не дожив,

в полі жита не жав,

і замало любив —то, їй-богу, не жаль.

          ***

И до жнив не дожил,

в поле жита не жал.

Так и не долюбил,

и не жил, и не жаль.

Что ж, земная судьба

человеку — межа?

Смерть зарежет раба,

и пускай — без ножа.

Только жить — слишком мало.

Бороться — умей,

чтобы сын твой с младенчества

не онемел.

Не замкнул бы уста,

не оглох бы от бед,

Пусть умрешь!

Но за на-ми останется след.

Сгинем — пусть!

Пусть — ославлены.

Пусть — не беда,

ведь повозка веков

все же тащится в даль.

По годам, по останкамв

обмерзших гробах

наводнение руслу

пробьет новый шлях.

А до жнив не дожил,

в поле жита не жал,

слишком мало любил —так, ей-богу, не жаль.

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

                ***

Сто лет, как покарали Сечь.

Сибирь. И соловецких келий

тоска, что продолжает жечь

как пламя адских подземелий.

Сто не сбывающихся снов,

и чаяний, и вер, и крови

сынов, что за любовь таврованы,

и сто сердец, как сто костров.

Но, вырастая из лаптей,

из шаровар, из курной хаты

рабы взрастут до сыновей

забытой Украины-матери.

Ты не погибла, ты двужильна,

земля, что под ярмом веками,

не покарать тебя душителям

сибирями и соловками.

Еще болеешь тяжкой болью,

разорванная на куски,

но ты крута и непокорна,

восстала для свободы ты,

ты гневом выросла. Теперь

не будет от него покоя,

ему ж расти, расти, доколе

тюремная не рухнет дверь.

И радостно ударит гром,

И воссияют, как зарницы,

Тарасовы вещуньи-птицы —

слова, что реют над Днепром.